Атеїзм Т.Г. Шевченка

shev01mВСТУП

Світогляд великих людей – це та загальна духовна опора, на якій він стоїть, з точки зору якої дивиться на світ, бачить його і зображує своє бачення нам. За змістом і ґатунком світогляд різних великих людей, як і людей звичайних, різний, що дає нам формальні підстави вбачати в них, великих людях, своїх однодумців та вчителів, або чужих нам та опонентів.

Великі люди бачать дальше нас, глибше нас і краще нас. А тому ідеологи різних груп і верст населення всіляко намагаються впливових великих людей разом з їх творчістю зарахувати до своїх однодумців. При цьому їх в першу чергу цікавить не саме творчість великих людей, а їх особистий авторитет. Проте в творчості велика людина виражає свою особистість лише опосередковано і не завжди адекватно. Так, в архітектурі чи в музиці особистість творця виявляється меншою мірою, аніж то ми можемо побачити в творчості літературній. Іще до цього: людина, що пише церковну музику може бути зовсім не церковною; той, що пише патріотичні твори, може виявитися зовсім не патріотом; той, що пише про насолоду випивки, не обов’язково алкоголік.

Проте є великі люди, які в своїй творчості найбільш адекватно виразили свої особисті переконання, самого себе. До таких людей належить і Тарас Григорович Шевченко.

1. Місце Тараса Григоровича Шевченка в ідеологічній боротьбі.

В своїй творчості Тарас Григорович Шевченко в найбільш адекватній формі виразив самого себе; своєю творчістю найбільш адекватно виразив почуття, суспільні та індивідуальні ідеали простого роботящого українця і у порівнянні з іншими діячами української культури справив найбільший вплив на образ духовного життя всього українського народу. В цьому полягає головна причина того, що різних відтінків українські ідеологи — від фашиствуючих націоналістів до безбатченків-космополітів – намагаються зарахувати Великого Кобзаря в свої однодумці і таким чином використати його авторитет в своїх особистих і соціальних інтересах.

Так, в останні роки Радянської влади Тараса Григоровича Шевченка намагалися зобразити філософом, що впритул стояв до філософії діалектичного та історичного матеріалізму, хоча Великий Кобзар не був філософом. А в наш український пострадянський час офіційні та оплачувані можновладцями продажні ідеологи через всі щілини мас-медіа голосять про кріпака Тараса як про пана, проповідника ненависті до інших народів, перш за все – росіян, та проповідника віри в Бога… Показовим в цьому відношенні є цикл українського радіомовлення на тему: “Якби ви вчились так, як треба” якогось Анатолія Погрібного, що його чомусь безпідставно атестують як доктора філологічних наук.

У нас немає можливості розглянути всі світоглядні аспекті особистого життя та творчості Тараса Григоровича Шевченко, або входити в полеміку з циклом про Шевченка державного радіомовлення. Зупинимося лише на ставлення його до віри в Бога і до церкви.

2. Поет зневажливо ставився до церкви і попів.

Негативне ставлення до релігії , зокрема до православної церкви, у Шевченка виховала сама дійсність. За життя він немало терпів поневірянь з боку царату, кріпосництва та церкви. Ці три воістину темні сили завжди виступали в єдності, як “Свята Трійця”. Але цим силам в своїй сукупності так і не вдалося зробити з поета ні вірнопідданого, ані смиренного кріпака, ані богомільну людину череди Христової.

Ще в дитинстві малого Тараса, як і всіх його ровесників, виховували в релігійному дусі. Але поневіряння в дячка-п’яниці, а потім наймитування у зажерливого і тупого отця Григорія Кошиці самі по собі сприяли критичному ставленню Шевченка, насамперед, до проповідників релігії, а звідсіль – і до змісту самих проповідей церковників.

Зневагу до “слуг божих” великий український поет зберіг на все життя. В 1860 році Тарас Григорович перебував на квартирі президента академії художеств Ф.П. Толстого, де часто збиралися різні митці. Дочці Толстого особливо запам’яталися пристрасні виступи Шевченка проти Костомарова (останній доброзичливо ставився до релігії). В своєму щоденнику вона записала:

“… Шевченко и Костомаров доставили мне опять блаженство, то есть спорили… Что это за прелесть, когда Шевченко начнет в жару спора по малороссийски: “Да брешеш! Да Господи мій милий, будь ласков, скажи мені…” А с каким остервенением он бранит попов, так это неподражаемо! Ведь выберет же он такое сильное малороссийское выражение, что так и обрисует всю гадость поповщины”. “Советская Украина” № 3, за 1960 год, стр. 177.

Коли помер митрополит петербурзький Григорій, ханжа і женоненависник, то церковники, а за ними і вся реакційна преса зчинили галас про “святость почившего в Бозе святителя”. Серед цього галасу було чути і голоси особисто знайомих Шевченку Аскоченського та Хом’якова, що видавали журнал “Русская Беседа”. На цю подію Тарас Григорович відгукнувся саркастичним віршем:

Умре муж велій в власанице.

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Во утріє на тяжкій глас.

І Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, Отечества любитель,

О юбкоборцеві вочплач.

І вся, О!, “Русская Беседа”

Во глас єдиний ісповедуй

Свої грєхи… І плач! І плач!

В критиці церковників Шевченко зупинявся, головним чином, на православних і католицьких священиках. Їх він завжди зображував як посібників соціального і політичного гноблення простих людей. У поемі “Кавказ” тавруючи православну церкву, яка прикривала гноблення своїх віруючих і сприяла гнобленню “іновірців” Кавказу, поет пише:

А за те!

Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же світа, як на те –

Одна Сибір неісходима,

А тюрм!, а люду!.. Що й лічить!

От молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

У нас Святую Біблію читає

Святій чернець и научає

Що цар якийсь-то*) свині пас,

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні,

Святим хрестом не просвіщені.

У нас навчіться… В нас дери

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!”

*)Примітка: “Якийсь-то цар” – це святий біблійний цар Давид. А подію про нього дивись: 2 царів, розділ 11.

Особливої уваги заслуговує критика Шевченком католицької церкви. Останню він зображує як непримиренного ворога українського і всіх слов’янських народів.

З великою пристрасністю поет викриває бузувірство, лицемір’я і страшенну розпусту католицьких церковників. У поемі “Єретик” устами чеського національного героя він говорить про католицьку церкву так:

Кругом неправда и неволя

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець вгодований сидить,

Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає.

Осуджуючи католицьке духівництво за торгівлю буллами, які нібито відпускали гріхи, Шевченко словами Яна Гуса говорить в поемі:

… А тепер

Отим положено конклавом:

Хто без святої булли вмер –

У пекло просто; хто ж заплатить

За буллу вдвоє, ріж хоч брата, Окроми папи і ченця,

І в рай іди! Кінець кінцям!

У злодія вже злодій краде,

Та ще й у церкві. Гади! гади!

Чи напилися ви, чи ні

Людської крові?..

Це в повній мірі стосується і православної церкви, яка також переслідувала єретиків, за гроші відпускала гріхи, управлялася і управляється такими ж “вгодованими ченцями”.

Подібні до якогось Анатолія Погрібного проповідники якоїсь особливої релігійності Тараса Григоровича Шевченка посилаються на те, що поет в своїй творчості часто звертається до біблійних сюжетів, написав ряд “подражанїй” пророкам Осії, Ієзикіїлю, псалмам, молитвам тощо. Це так, Шевченко посилався, звертався і “подражав” релігійним сюжетам. Але це пояснюється, по-перше, тим, що ці сюжети колись були найбільш відомі простим і не писемним людям, — вони чули їх в церкві, від попівської “інтелігенції”. А по-друге, Шевченко використовує релігійні сюжети, щоб яскравіше підкреслити своє негативне ставлення до церкви і до віри в Бога. І наостанку, в-третіх, слід мати на увазі, що ряд релігійних творів мають, окрім іншого, значну художньо естетичну цінність.

Ще у 80-х роках ХІХ століття великий Каменяр – Іван ФРАНКО в праці “Темне царство” писав, що слова “Бог”, “святий”, “молитва”, “помолюся” та подібні до них у Шевченка є символами свободи, правди, нагороди і помсти, і що такі слова не мають ніякого прямого відношення до їх релігійно-догматичного змісту. Автор цих рядків теж, наприклад, перекладав з стародавніх мов на українську Апокаліпсис, Євангеліє від Іоанна, Екклезіаст, до десятка високохудожніх псалмів. Все це протягом 1990-1996 років публікувалося в журналі “Людина і світ”. Але на підставі цього ніяк не можна дійти висновку, що я перестав бути атеїстом. Мої переклади буди наукові, коментарі до них теж наукові, а отже – атеїстичні.

Добавить комментарий